Найбільшим викликом для державних культурних установ сьогодні стала повна відсутність бюджетного фінансування на нові експонати. Грошей вистачає лише на базове виживання.
Директорка NAMU Юлія Литвинець підкреслює, що державні субсидії наразі покривають тільки охорону, комунальні платежі та частину зарплат. Власний прибуток від квитків теж витрачається на оперативні потреби. Через це музей роками не може купувати мистецтво. Аналогічна ситуація в “Мистецькому арсеналі”, де нові надходження можливі лише за умови наявності фінансового надлишку. В Одеському художньому музеї (ОНХМ) системні закупівлі за державні кошти взагалі не проводилися з вісімдесятих років минулого століття.
Через це інституції змушені шукати альтернативні шляхи.
Основним джерелом поповнення фондів стало пряме дарування робіт авторами. У НАМУ та Одеському художньому такі надходження складають від 50 до 60 відсотків. Часто митці передають твори після резиденцій або виставок. Однак Юлія Ваганова з Музею Ханенків вважає таку практику етично складною. На її думку, стандартом має бути саме купівля. Водночас для багатьох авторів потрапляння до державного фонду є питанням престижу.
Важливу роль відіграє і приватний сектор.
Близько 40 відсотків нових надходжень NAMU забезпечують саме меценати. Іноді музеї самі знаходять потрібний об’єкт на ринку та просять бізнес його викупити. Буває і навпаки – колекціонери самостійно ініціюють передачу творів. А ось грантові кошти на закупівлі залучити майже неможливо. Спеціальних донорських програм для цього просто не існує. Тому Хмельницький художній музей використовує гранти на резиденції, щоб залишити частину робіт собі.
Незалежний сектор обирає іншу стратегію
Недержавні інституції намагаються принципово купувати мистецтво, щоб підтримувати художників фінансово.
Український музей сучасного мистецтва (UMCA) відстоює політику офіційних угод із виплатою податків. Ольга Балашова зазначає, що це є реальним сигналом підтримки для авторів. Перші ресурси для цього музей отримав після аукціону у Венеції. Згодом допомогли гранти від фонду “Партнерство за сильну Україну” для закупівлі робіт про війну. Важливим був і жест Володимира Бородянського, який віддав свій гонорар на потреби фондів. У 2022 році команда UMCA побачила, як швидко реактивне мистецтво виїжджає за кордон. Це змусило їх діяти оперативно, щоб зберегти ключові об’єкти всередині країни.
Проте купівля не є єдиним методом.
Музей приймає і подарунки, якщо вони відповідають його кураторському фокусу. Так сталося з роботами Каті Лисовенко та Романа Хімея. Подібну лінію веде і галерея “Артсвіт” у Дніпрі. Там уникають бартеру у форматі “виставка в обмін на роботу”. Майже вся їхня колекція сформована через придбання на аукціонах. Кожен випадок дарування тут оформлюється юридично як виняток.
Чому музеї іноді змушені відмовляти
Не кожен твір може потрапити до фондів через технічні причини.
Часто сучасні об’єкти створені з нетривких матеріалів. Музеї відмовляють, якщо не можуть гарантувати збереження таких експонатів. Проблема актуальна для Хмельницького та Київської картинної галереї. Реставрація іноді коштує занадто дорого для скромних бюджетів установ. Для складних форм у NAMU створили спеціальну категорію “mixed media”. А “Мистецький арсенал” має експериментальний фонд для різних медіа. Там зберігається робота Нікіти Кадана, яку раніше не зміг прийняти художній музей.
Фізичний брак місця – ще одна критична перепона.
Сховища Одеського художнього переповнені майже втричі від норми. Через це заклади часто відхиляють пропозиції щодо великих об’єктів. До того ж, кожен новий експонат збільшує логістичну відповідальність під час війни. Проте діє принцип солідарності: якщо один музей не має місця, твір намагаються прилаштувати до іншого. Це дозволяє зберігати роботи у спільному Музейному фонді України.
Пріоритети та нові горизонти комплектування
Сьогодні музеї фокусуються на заповненні історичних лакун та документуванні воєнної дійсності.
Колекції поповнюються переважно тими речами, що стануть основою майбутніх експозицій. У НАМУ пріоритетом є “Паризька комуна” та шістдесятники. Київська картинна галерея також розширила фонди творами Ігоря Гусєва та Михайла Гуйди. Змінилося і ставлення до нових медіа. Хмельницький музей почав системно збирати художню фотографію. Навіть консервативний Музей Ханенків тепер зберігає знімки Дмитра Козацького та інших фотографів. Війна навчила інституції бути гнучкими.
Підходи до регіональності також суттєво відрізняються.
Одеський музей тримається власного осередку, тоді як Хмельницький презентує всю Україну. UMCA готує відкриття у Вінниці через глибокі дослідження місцевого Поділля. Кошти і простір залишаються головними проблемами сектору. Але стратегічне планування допомагає розвиватися навіть у таких складних умовах.
