Майже два століття налічує історія будівлі у Кропивницькому, де сьогодні зберігається пам’ять про батька національної сцени. Понад сорок років тут функціонує меморіальний музей митця. Це місце просякнуте духом творчості. Саме цими вуличками драматург повертався додому після прем’єр. Про боротьбу за українське слово, іспити для молодих талантів та сучасне життя музею розповіла його очільниця Богдана Бабенко.
Перемога над Емським указом
Запроваджений у 1876 році Емський указ надовго загальмував мрію Марка Лукича про створення професійної трупи. Заборонялося майже все: від постановки п’єс до друку українських текстів. Кропивницький обрав стратегію дії. Не знаходиш можливостей — створюй їх власноруч. Він разом з однодумцями активно писав клопотання до царату, сподіваючись на зміни. Впливові науковці підтримали митців, що змусило імперію дещо послабити жорстку цензуру.
Народна любов до українського театру була беззаперечною. Афіші з написом «Малороси!» слугували гарантією якості для глядача. Послаблення режиму мало свої принизливі умови. Трупи залишалися лише мандрівними, а стаціонарні приміщення були під забороною. Дозвіл на виступ потрібно було виборювати у місцевого генерал-губернатора перед кожною виставою. Також вимагали обов’язкового супроводу української п’єси російською, аби стимулювати інтерес до іншої мови.
Адміністративна тяганина виснажувала митця, проте пристрасть до справи була сильнішою. Історична прем’єра «Наталки Полтавки» відбулася 27 жовтня 1882 року в Єлисаветграді. Актори діяли в умовах дефіциту костюмів та декорацій. Попри це, рівень виконання був настільки вражаючим, що ЮНЕСКО офіційно визнало цю дату початком українського професійного театру.
Феномен корифеїв та складний вибір
Унікальність трупи Кропивницького полягала в принципово новому, свіжому матеріалі. Драматург сам написав близько 40 п’єс, надихаючи класичну сцену. Він усвідомлював цінність історичної пам’яті. Фотозйомка того часу вимагала витримки, проте Кропивницький наполегливо збирав акторів в ательє. У музеї експонується унікальна світлина трупи з Заньковецькою та Садовським, але Іван Карпенко-Карий на неї не потрапив — він перебував під слідством за політичні погляди.
Служіння Україні було свідомим вибором акторів, які могли б мати успішну кар’єру в російських театрах. Натомість вони обрали складний шлях мандрів, постійні фінансові труднощі та виснажливий побут. Трупа працювала як справжні сподвижники. Вони відвідували навіть найбідніші села, де часто не отримували платні. Митці розуміли важливість цього мистецтва для людей. Один виступ міг стати єдиною світлою подією в житті знедоленого українця.
Голос епохи та музичний талант
Кропивницький розкрився не лише як талановитий драматург, а й як тонкий композитор з глибоким голосом. Він майстерно адаптував народні мотиви та створював власні мелодії для вистав. Пісні з його опери «Зальоти соцького Мусія» набули неймовірної популярності. Романс «Соловейко» став народним хітом. Особливу шану драматург мав до Тараса Шевченка, чиї вірші неодноразово лягали в основу його музичних творів.
Марко Лукич зробив значний внесок у популяризацію безсмертного «Реве та стогне Дніпр широкий». Композитор Дмитро Крижанівський присвятив свій музичний доробок саме йому. Найціннішим експонатом є грамофон, придбаний митцем у похилому віці. Він записував на платівки поезію Шевченка. Збережений запис 1906 року є одним із найдавніших голосів у світі.
Як гартувався талант Заньковецької
Будинок Кропивницького слугував осередком постійних репетицій. Тут він виховав цілу плеяду акторів. Наставник відзначався суворістю. Знаменитий іспит Марії Заньковецької став легендою. Дворянка за походженням прагнула грати провідні ролі. Марко Лукич відверто запитав її про готовність до важкого життя у «мужицькому театрі». Іспит виявився справжнім випробуванням на психологічну витривалість.
Під час екзамену стався курйоз з музичним інструментом. Фісгармонія не видала звуку, що змусило акторку розгубитися. Спокійний наставник навчив її поводитися з механізмом, порівнявши процес із прядінням. Заньковецька заспівала, вклавши у виступ душу. Це переконало метра. Він назвав її своєю музою і офіційно заручив зі сценою, ставши на коліно.
Сімейна сцена та музейна справа
Драматург виховував п’ятьох дітей від двох шлюбів. Він прагнув долучити рідних до театральної справи. Ольга, Олександра, Володимир та Костянтин реалізували свій творчий хист на сцені або в музиці. Лише Марія обрала інший шлях. Сьогодні відтворити побут родини допомогли меблі, передані онуком Ігорем Кропивницьким.
Сучасна експозиція об’єднує особисті речі драматурга та предмети побуту Михайла Старицького. Це дозволяє відвідувачам відчути атмосферу того часу. Кожна кімната тут дихає історією. Співробітники музею дбайливо оберігають пам’ять про видатного митця.
Новий етап розвитку музею
У травні 2026 року розпочався реалізація важливого грантового проєкту. Його назва «Ім’я, що об’єднує» символізує ювілей перейменування міста. Ініціатива впроваджується за підтримки фонду «Єднання для громади» та фінансування Європейського Союзу.
Програма передбачає серію інтерактивних заходів: лекцій та майстер-класів. Оновлення технічної бази відкриває нові перспективи для розвитку. Музей планує ставити мініпостановки у власних стінах. Це новий рівень культурної діяльності.
