У річницю Революції Гідності учасники подій у Кропивницькому згадують, як місто прожило перші тижні протестів і як локальний Майдан підтримував київський. Їхні історії вибудовують живу картину опору, що зростав попри тиск та страх.
У листопаді 2013 року, коли в Києві студенти першими відреагували на рішення уряду призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС, у тодішньому Кіровограді почали формуватися невеликі групи протестувальників. Вже за кілька днів вони перетворилися на постійні акції солідарності.
Кропивничанка Тетяна Бородіна, яка з перших годин долучилася до цих зібрань, згадує, що рух зароджувався без гучних закликів – люди просто приходили підтримати столичний Майдан.
“Ми вийшли, щоб перемогли закон та справедливість. Спочатку нас було до 20 людей, потім 30 – 40, а згодом сотня. Чим гучніше став Київ, тим сильніше відлунювало у нашому місті”, – розповіла вона.
Попри попередження про нібито незаконність зібрань, активісти продовжували виходити. Після ухвалення 16 січня так званих “диктаторських законів” Бородіну запросили до ради місцевого Євромайдану, де вона стала головою жіночого крила.
День, що залишив шрам
Серед найбільш драматичних подій учасники згадують 26 січня 2014 року. Будівлю облдержадміністрації тоді перетворили на фортецю – забарикадували входи мішками з піском і облили стіни водою у мороз, готуючись до уявного штурму.
Тетяні Бородіні з вечора повідомили, що потрібно чергувати біля пам’ятника Кірову, аби там не закріпилися “тітушки”. На місці вона опинилася ще до світанку.
“Я прибігла о сьомій ранку, і одразу приїхала “тітушня”. Вони намагалися підійти, але підходили й наші люди. З будівлі ОДА гучною музикою намагалися заглушити наші гасла”, – згадала вона.
У той день загинув Віктор Чміленко – учасник Майдану, якому “тітушки” завдали смертельного удару молотком. Його ім’я згодом назавжди пов’язали з історією протестів на Кіровоградщині.
Коли робота переросла у переконання
Журналістка Тетяна Пташник була серед тих, хто спочатку приходив висвітлювати акції, але щоразу залишався довше, ніж вимагала редакційна задача.
“Спочатку це була робота, а потім я зрозуміла, що мені близькі цінності євромайданівців. Наш президент заявляв одне, а потім раптово змінив курс, і це викликало обурення”, – пояснила вона.
За її словами, першими вийшли студенти, але хвиля протесту дуже швидко охопила людей різного віку та професій.
Дві революції однієї мети
Історик Юрій Митрофаненко був учасником і Помаранчевої революції, і Майдану 2013 – 2014 років. Він наполягає, що ці події мають спільний корінь і спільний результат.
“Революція Гідності була продовженням Помаранчевої. Їхня мета – свобода, демократія і прагнення бути частиною Європи, а не Росії. Я став учасником, бо мене обурило, що Януковича призначили президентом всупереч волі людей”, – сказав Митрофаненко.
Він вирушив до Києва 30 листопада, маючи намір підтримати студентів, але вже дорогою дізнався про побиття молоді на Майдані. Цей момент, каже історик, став точкою неповернення.
За його словами, важливі зміни відбувалися і в Кіровограді. 23 лютого 2014 року з центральної площі прибрали пам’ятник Кірову, а наступного дня площу перейменували на Героїв Майдану. Ім’я Віктора Чміленка присвоїли вулиці Дзержинського.
Спогади учасників нагадують: Євромайдан у Кропивницькому був не лише реакцією на події столиці, а самостійним голосом громади, яка прагнула свободи і власних правил життя у своїй країні.
