Щороку 27 січня світ застигає у мовчанні, згадуючи жертв Голокосту – датою обрано день звільнення в’язнів табору Аушвіц. Для Кіровоградської області цей день наповнений особливим болем, адже в регіоні нацистська “машина смерті” забрала життя 12 тисяч євреїв.
Історія геноциду на цих землях – це не лише сухі цифри звітів, а конкретні яри, протитанкові рови та зруйновані будівлі, що стали братськими могилами. За словами історикині Світлани Проскурової, до війни в області мешкали 35 тисяч євреїв. Окупація тривала з літа 1941 – го по березень 1944 – го, і за цей час кожен третій представник громади був знищений. Гітлерівський план “остаточного розв’язання єврейського питання” тут втілювали під наглядом Гіммлера та Айхмана.
Рів смерті в обласному центрі
У тодішньому Кіровограді трагедія розгорнулася 30 вересня 1941 року. Нацисти вивели людей від будівлі синагоги та погнали їх до північної околиці міста. Місцем найбільшої страти став гігантський чотирикілометровий протитанковий рів, який пролягав від території сучасної обласної лікарні до села Соколівське.
- Понад 3600 місцевих жителів єврейської національності розстріляли в один день.
- Ще 600 жертв того дня – це військовополонені євреї з табору “Шталаг-305”.
- Загальна кількість убитих у місті за роки окупації сягнула майже п’яти тисяч осіб.
Краєзнавець Олександр Жосан зазначає, що лише 1991 року на місці рову з’явився пам’ятний знак, який нещодавно, у січні 2025 року, замінили на новий монумент.
Трагедія Олександрівки: від гетто до глинища
В Олександрівці окупанти створили справжній центр концентрації смерті, куди звозили людей із чотирьох навколишніх районів. Історик Іван Петренко описує життя в місцевому гетто як щоденну боротьбу за виживання. Цілий квартал обгородили колючим дротом, а єдиною їжею для трьох сотень в’язнів були тельбухи, які вдавалося дістати на заготконторі. Вижити допомагали місцеві українці – попри смертельний ризик, через двори вони передавали людям картоплю, борошно та молоко.
У березні 1942 року людей почали системно дурити. Їх вивезли до воловень – порожніх стійл для худоби, де єдиним харчем був буряковий жом. Нацисти підтримували в людях ілюзію, що їх готують до сільськогосподарських робіт, аби уникнути спротиву.
Кривава розв’язка настала у квітні. Вантажівки повезли людей до глиняного урвища. Врятуватися вдалося лише одній дівчині на ім’я Фаїна, яка в останній момент вискочила з машини. Решту – 300 осіб – розстріляли. Іван Петренко згадує, як у 1969 році дитиною бачив розкопки цієї могили: взуття, виставлене рядочками, окуляри та гребінці, що виблискували на сонці, та великий дерев’яний ящик, у який складали тіла для перепоховання.
Ще одне місце скорботи в Олександрівці – урочище Загайко. Директор місцевого музею Василь Білошапка розповідає, що там у лютому 1942 року нацисти вбили близько 400 людей. Загалом же в межах колишнього Олександрівського району було знищено майже дві тисячі євреїв. Сьогодні про ці події нагадують пам’ятники, встановлені зусиллями громади, та старі фотокартки в музейних вітринах.
