Родина загиблого військовослужбовця Дмитра Петрова отримала його посмертну державну нагороду. Орден «За мужність» III ступеня передали дружині героя Людмилі як символ незламності та вірності присязі, яку він дотримав до останнього подиху.
Життєвий шлях Дмитра почався 1 липня 1983 року в селі Березова Балка. Доля випробувала його на міцність ще в дитинстві: батько помер, коли найменшому синові у багатодітній родині було лише пів року. Матері виховувати хлопця допомагали три старші сестри – Тетяна, Наталія та Олена. Саме в рідному селі він закінчив школу, звідси пішов на строкову службу, а згодом працював у місцевому агропідприємстві «Розкішна».
Після одруження чоловік оселився в Куцій Балці, де працював на току. Проте велика війна змінила все. Дмитро Петров не залишився осторонь захисту країни, пройшовши складний бойовий шлях:
- Служба у вільшанській теробороні на початку повномасштабного вторгнення.
- Участь у боях у найгарячіших точках фронту – Чернігів, Бахмут, Херсон.
- Мобілізація до військової частини А4722 влітку 2024 року.
- Проходження спеціалізованого військового вишколу у Великій Британії.
У лавах Збройних Сил він обіймав посаду старшого стрільця – оператора механізованого відділення. Після повернення з-за кордону, 21 жовтня, солдат вийшов на нульові позиції. Того ж дня зв’язок із ним зник. Тиждень невідомості змінився офіційним статусом «зниклий безвісти», і лише наприкінці травня 2025 року надійшло трагічне підтвердження.
«Він загинув 23 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Синьківка, що на Харківщині», – зазначається в офіційних документах.
Церемонія вручення нагороди, присвоєної Указом Президента України № 774 від 9 жовтня 2025 року, відбулася в атмосфері глибокої скорботи. Присутні вшанували воїна хвилиною мовчання, після чого відвідали його місце останнього спочинку на цвинтарі в Куцій Балці. Подвиг сільського трударя, який став професійним оператором-механіком заради майбутнього країни, назавжди залишиться в історії краю.
