2 січня 2026-го виповнюється сто років від дня народження Віри Вовк — українсько-бразильської письменниці, яка стала містком між двома континентами. Її творчість пронизана любов’ю до рідної України та нової батьківщини — Бразилії.
Дитинство серед Карпат, війна та еміграція
Віра Вовк народилася 2 січня 1926 року в Бориславі на Львівщині, тоді в складі Польщі. Її батько, Остап Селянський, був лікарем у Кутах на Гуцульщині. Мати, Стефанія Марія, походила з Бойківщини та працювала вчителькою. Хрещеним дівчинки став митрополит Андрей Шептицький, адже її батько був його особистим лікарем. Віри брати та сестри не мали.
Юна Віра зростала під прізвищем Селянська — дід змінив своє Вовк, аби уникнути недоброзичливого ставлення громади. Пізніше Віра повернула собі родове прізвище.
З початком Другої світової війни родина опинилася в небезпеці. Батька Віри мали розстріляти, тож сім’я терміново вирушила до Дрездена. Там Остап Селянський працював у шпиталі й загинув під час бомбардування в лютому 1945 року, рятуючи пацієнтів. Вночі загинули близько 25-30 тисяч людей.
Після втрати батька Віра з матір’ю переїхали до Вальдзе на кордоні зі Швейцарією, де прожили до кінця війни. Обидві вступили до Тюбінгенського університету: Віра — на германістику, славістику та музикологію, мати — на археологію.
Край океану й карнавалів
У серпні 1949-го життя забросило Віру та Стефанію до Бразилії. “Ми не мали ближчого поняття про країну, до якої перебиралися жити: мама уявляла її як Ельдорадо, я сподівалася знайти там мир і сприятливе підсоння для своєї праці”, — згадувала письменниця.
У Ріо-де-Жанейро української громади тоді майже не було, проте місто прийняло їх привітно. Віра закінчила університет, здобула докторський ступінь і стала професоркою німецької літератури. Вона порівнювала український та бразильський характер:
“Вони дуже схожі. Співають, танцюють, веселяться, сваряться, як ми. Тут маса політиків, які один одного «пожирають». На жаль, у Бразилії, як і в Україні, дошкуляє хабарництво. До позитивних прикмет — гостинність і щедрість, гумор і вміння жартівливо обернути трагічне.”
Віра Вовк прагнула донести українську культуру до бразильців. Вона переклала 12 творів класиків — від Сковороди до Стефаника — і сучасних авторів, серед яких Іван Драч та Василь Стус.
Непохитний зв’язок з Україною
Віра Вовк підтримувала тісні контакти з українськими митцями та політв’язнями. Вона спілкувалася з Аллою Горською, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Ігорем Калинцем, Василем Стусом і Євгеном Сверстюком. “Миколу Бажана та Григорія Кочура я вважала своїми учителями і радо приймала їхні дороговкази для нових праць”, — згадувала письменниця.
Попри стеження чекістів під час приїздів в Україну, Віра розповідала правду про західний світ та відкривала світові очі на українські реалії. Вона була співзасновницею Нью-Йоркської української поетичної групи, хоча сама жартувала: “Я — група Ріо-де-Жанейру з філіалом у Нью-Йорку”. Вона не визнавала “діаспорної української літератури”, порівнюючи це з Міцкевичем та Словацьким.
Багатогранна творча спадщина
Віра Вовк писала поезію, прозу та п’єси українською, німецькою та португальською, наголошуючи, що українська — “мова її серця, поезії і духу”. Її поезія сповнена туги за рідним краєм, релігійності, любовної лірики та химерності.
Дебютна збірка “Юність” (1954) виявила її літературний талант. Наступна — “Зоря провідна” (1955) — оспівувала Гуцульщину. Її книжки супроводжували власні витинанки, “клич предків”.
- “Єлегії” (1956)
- “Чорні акації” (1961)
- “Любовні листи княжни Вероніки” (1967)
- “Каппа Хреста” (1968)
- “Меандри” (1979)
- “Мандат” (1980)
- “Жіночі маски” (1993)
- “Писані кахлі” (1999)
- “Віоля під вечір” (2000)
- “Поезія” (2000)
Драматична творчість включає “Триптих” та “Іконостас України”. Віра Вовк перекладала з французької, італійської, румунської, македонської та старослов’янської, але вважала себе, перш за все, творцем, а не професійним перекладачем.
У 2009 році вона видала антологію української поезії Sinos португальською та збірку “Зелене вино” — переклади португальських і бразильських авторів. Її доробок відзначено численними преміями, зокрема Шевченківською у 2008 році. “Для нашої спільноти в Південній Америці це важливіше, ніж для мене особисто”, — зазначала письменниця.
Віра Вовк відійшла 16 липня 2022 року у Ріо-де-Жанейро у віці 96 років, залишивши після себе унікальний міст між культурами, мовами та континентами.
