Кінець 80-х – початок 90-х став переломним періодом у боротьбі за українську державність. На Кіровоградщині в цей час активісти Народного руху України встановлювали перші синьо-жовті прапори, організовували мітинги, розповсюджували книги та друковані матеріали, щоб відновити справжню історію країни. Про ті події згадує письменник і учасник руху Василь Бондар.
Від декларації до референдуму
Відновлення незалежності України проходило у три ключові етапи: ухвалення Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року, прийняття Акту проголошення незалежності 24 серпня 1991-го та його підтвердження на референдумі 1 грудня того ж року. Саме Народний рух України, за словами Василя Бондаря, став рушійною силою, яка змогла донести до людей ідею створення власної держави.
«Народний рух усе зробив. Це була не партія, а громадська організація, до якої міг долучитися кожен. Вона об’єднала тисячі людей заради спільної мети», – зазначив письменник.
Перші прапори та підпільна агітація
Вже з 1988 року у районних центрах області почали з’являтися синьо-жовті прапори. У Малій Висці його вивісили навіть на будинку міліції. У 1989-му активісти організовували мітинги, поширювали газету «Думка», друкували листівки та книги. Їхня мета – розповісти правду про Українську народну республіку, козацьку державу та спадщину Київської Русі.
Проте символи національної ідентичності викликали страх і подив у суспільства. Люди сахалися тих, хто носив синьо-жовті значки, які найчастіше виготовлялися у Прибалтиці. Це був виклик радянській системі, яка жорстко переслідувала будь-які прояви українського патріотизму.
Мітинги та протистояння
У Кропивницькому (тоді Кіровограді) рухівці виставляли інформаційні стенди біля кінотеатру «Комсомолець». Щодня сюди приносили газети, фото й листівки. Тут же точилися суперечки з представниками партійних структур, які погрожували викликати міліцію. Але саме ці розмови та дискусії ставали місцем формування нового світогляду для тисяч людей.
Великим проривом стало встановлення у липні 1991 року стаціонарного синьо-жовтого прапора біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Попри опір влади та спроби зруйнувати флагшток, активісти домоглися, щоб він залишився на своєму місці – як символ незворотних змін.
Очікування і раптове здійснення мрії
Василь Бондар зізнається: він не вірив, що незалежність настане так швидко. Вважав, що процес розтягнеться на роки, адже радянська влада чинила серйозний спротив. Проте серпневий путч 1991 року лише прискорив проголошення незалежності України.
«Я думав, що ніколи не побачу Україну такою, якою хочу її бачити. Але ГКЧП прискорив цей процес, і коли почув новину – я зрадів щиро», – згадує він.
Тоді й тепер
Письменник підкреслює, що тоді боротьба відбувалася мирним шляхом – через мітинги, акції й парламентські дебати. Сьогодні ж Україна виборює незалежність у війні, але тепер, на його думку, нація стала сильнішою і має підтримку світу.
Події кінця 80-х і початку 90-х на Кіровоградщині стали фундаментом для майбутньої державності. Саме тоді люди вчилися не боятися синьо-жовтих кольорів і починали усвідомлювати, що їхнє майбутнє – у вільній Україні.
